Українська література

11-А клас


Василь Голобородько. Поезія " Наша мова" (Програма ЗНО 2020)

Його тексти не друкували майже 20 років, однак, попри всі складнощі, він все ж здобув славу, спочатку у світі, згодом – на батьківщині. Він товаришував зі Стусом, хоча досі вважає його тексти нецікавими, відмовився від співпраці з КДБ та ніколи не вважав себе донбаським автором.

Про дитинство та несправедливу біографію у шкільних підручниках

На питання журналістів щодо дитинства Василь Іванович реагує своєрідно. Мовляв, це у Воробйова чи Драча могли розпитувати про лауреатства, премії, а до нього завжди приходили з питанням зовсім іншим – як він пас корів, бо ж виріс у селі.

«І в підручниках для школярів так і написано для учнів п’ятого класу – працював на шахті, в радгоспі, пас корів. Так я не в радгоспі пас. Батьки тримали корову завжди. А коли криза була на початку 90-х, то і я мусив виживати за рахунок корови. Ще Калинцеві, коли ми їздили у Берлін, я казав, що тримаю дві корови. Це був 1993 рік. А він мені говорив, що це я один такий із письменників, бо ті присмокталися вже до діаспори, яка фінансувати почала їхню творчість та їхні проекти з боротьби за Україну. А мені виживати треба було».

Про творчість, перші тексти та шлях випробувань

До власної творчості Голобородько спочатку ставився доволі несерйозно, а починалося все з двох вирваних аркушів, що перетворювалися на газету, яку поет разом із однолітками наповнювали текстом.

«Вона називалась “Турист»”, в якій я за зразком справжніх газет робив різні матеріали. Додавав свої малюнки. Якщо в газеті “Зірка”, яку мені рідні тоді передплачували, бачив, що там і вірші є, то мені теж треба було у свою вірші подати. І я писав вірші. Це був десь клас шостий. Робив цю газету для своїх же однолітків. В одному примірнику. Проіснувала наша газета десь до 10-го видання».

«Починав писати свої вірші російською мовою, бо тоді така традиція була: російську мову вважали головною, а українську – другорядною. Дивна річ: хоча я завжди вважав себе українцем, однак русифікаторська машина мене теж не оминула».

Розмірковуючи над тим, хто з авторів вплинув на його власну творчість, Василь Іванович, насамперед, виділяє Єсеніна та Тичину. Причому у творчості останнього письменник цікавився зовсім не переліком творів зі шкільної програми.

«У нього є й інші вірші: цикл “Пастелі”, “Енгармонійне”. Потім – його дві казки: “Телесик” і “Червона шапочка”. Також мав вплив на мене Єсенін, його ранній період творчості, не хуліганський, його образність. Навіть угруповування таке було – імажиністи. Звернення Єсеніна до російського фольклору: під його впливом я звернувся до свого фольклору. Нічого ж не береться нізвідки – ми всі впливаємо один на одного. А ті, хто про впливи не говорять, блефують: не все закладається генами. Має бути якийсь етап наслідування. Також я вчився на віршах Вінграновського, Павла Мовчана».

Утім, найбільш помилковим було б вважати, що шлях Голобородька до визнання був простим. Насправді практично 20 років його тексти не публікувалися, його переслідували та завдавали страждань. Та зараз автор воліє про це не говорити.

«Мене не друкували майже 20 років, я пройшов певний шлях випробувань у літературному житті. Поза друком, славою, гонорарами і повагою вдячних читачів. В інтерв’ю, біографії довгий час писав і розказував про те, як мене переслідували, відраховували, як я страждав… А тоді зрозумів, що не можна цього робити: люди люблять успішних людей. А у мене життя склалося по-іншому трохи».

Про «донбаського письменника»

Часто, кажучи про когось із письменників, неодмінно вказують: той – одеський, цей – львівський. Так само весь час було і з Василем Голобородьком – його постійно намагалися регіоналізувати, підкреслити, мовляв, ти з Донбасу, зі Сходу.

«А я ніколи себе не вважав донбаським автором. Був такий критик Леонід Коваленко, він завжди питав – а чого в тебе нема віршів про Донбас, про шахту, ти ж там працюєш? Та я працюю в українській мові, і мені байдуже, чи я в Ростові живу, чи в Луганську, чи в Ріо-де-Жанейро. Я живу в українській мові. Хоча я таки написав кілька віршів про шахту – були певні трагічні моменти, а я намагався писати про це дитячою мовою. Десь три вірші зробив, потім відійшов від того. Хоча можна було би спробувати ще – писати дитячою мовою про якісь дуже серйозні трагічні речі».

Про пропозицію співпраці з КДБ

В одній із розмов письменник говорить: це не найпопулярніша тема, багато хто соромиться у цьому зізнаватись, однак пропонували співпрацювати з КДБ чи не всім. Зокрема, й самому Василю Івановичу.

«Як відрахували мене, думаю – надурю КДБ. Не прописуюся, не стаю на військовий облік, їду в Москву поступати у Літінститут. Заходжу на іспит, там – комісія. І одразу: ага, в паспорті не прописаний, на обліку нема. Я все зрозумів, забрав документи – і додому. Знаю, що попереду армія – будівельні загони у Владивостоці. А в цей час у видавництві готова до друку лежить моя книжка. Об’єкт дозрів для КДБ на 100 %. Викликають і пропонують співпрацю. Відмовився.

Пізніше думав: от я дурний. Побачив: яка Спілка, які книжки видають, як її члени живуть – квартири в центрі Києва, діток повивчали на дипломатів. А я дружину і сина закопав. Тобто ті, хто погоджувалися, непогано влаштувалися».

Та й у Спілці тоді всі були агентами. Абсолютно всі. На питання, чи не шкодує, що не став стукачем, Голобородько пояснює: були люди, які його від цього стримали: «Мене стримало знайомство із Дзюбою, Світличним, Стусом, Сверстюком. Святі, справжні люди. Якби не знав їх, то погодився б».

Про виїзд з окупованої території та плани на повернення

Після окупації російськими бойовиками частини Донецької та Луганської областей Василь Голобородько був змушений виїхати з Луганська. Утім, до переселенства сам письменник ставиться по-філософськи.

«Якщо більш абстрактно й узагальнено подивитися на моє вимушене переселенство, то це, звісно, негатив у моєму житті, щось вороже. Проте воно знаходиться в тому ж руслі, що й інші негативні події. Тому не можна казати, що раніше я був такий щасливий, а тепер сиджу тут плачу, як Овідій, на березі Ірпеня».

Майбутній переїзд Голобородько відчував.

«Мене переслідували мотиви полишеної хати, втечі, переслідування. Різні способи втечі – то я хочу пташкою летіти, але з’являються коти, і тоді можу полетіти насінинкою кульбаби… Я все думав – до чого воно, я ж нормально переїхав у Луганськ, якийсь час міг повертатися в ту сільську хату, влітку ми їздили родиною, це потім уже став менше їздити. А мотиви втечі все одно постійно переслідували. А це, виявляється, було передбачення оцього мого витіснення з Луганська, втечі невідомо куди. Передбачення великого переселення, вимушеного. “Вимушені переселенці”… Так це називається?»

Поза тим, поет зізнається: він не проти повернутися до Луганська, коли його буде звільнено. Виїжджаючи звідти, автор прихопив із собою лише папку з віршами: думав, що все закінчиться набагато швидше.

«Коли все нормалізується, я повернувся б. Бібліотека моя мене задовольняє, інтернет є, спілкування чи театрів я не потребую. Газети там російськомовні всі, я їх і не читав. Я вважав, що це недовго протриває, схопив одну папку з незакінченими віршами і поїхав. Думав, усе швидко закінчиться – та воно швидко б і закінчилося із сепаратистами, якби росіяни не ввели війська».

Про знайомство зі Стусом та неповороткого «ведмедика» – Василя Голобородька

Письменник познайомився зі Стусом, коли той навчався в аспірантурі Інституту літератури та шукав земляків. Згодом Василь Семенович напише про свого тезку, що «з наймолодших сучасників найбільше ціную Голобородька». Утім, для самого Голобородька Стус довгий час залишався нецікавим, а як поет – і досі лишається таким.

«Стус до мене підійшов на якомусь вечорі у Спілці письменників. Я його не знав зовсім, він мені довго не був цікавий. Як поет і сьогодні не цікавий. У нас зовсім різні тексти. Але погляди на радянську дійсність були спільні. В обох книжки не вийшли. Я поважав його за чесність, прямоту. Багатьом це не подобалося в ньому.

Він називав мене в спогадах “ведмедиком”, бо я – неповороткий. Ночував у нього в Києві. Він як приїздив на Луганщину, зупинявся в мене. Коли мене відрахували, кілька друзів приїхали підтримати. І Василь – теж».

Два Василі багато листувалися, однак спілкування обірвалося, коли Стуса засудили. Голобородько зізнається: писати було страшно. Лише згодом автор дізнався, що листа до Стуса було відправити набагато легше, ніж від нього – на волю.

«Писати йому – означало наражатися на неприємності. По суті, я був у руках КДБ. Вони могли зробити зі мною, що хотіли. Працював тоді на шахті, мав чотиригодинний робочий день, а опісля – у радгоспі електриком із ненормованим днем, нічними викликами. Звільнивши з шахти, мене довго нікуди не брали на роботу. Казав мені один кагебіст: “У брата хліба проситимеш”. Тому листуватися тоді зі Стусом я не міг. Хоча були такі, що йому писали».

Про мистецтво поза політикою

Для когось ця тема може здатися дискусійною, для інших – відповідь одна і доволі очевидна: жодного мистецтва поза політикою не існує. Такої думки і Голобородько: письменник, як і кожна людина, живе у суспільстві, а тому не може жити відокремлено від його проблем.

«Якби існував ідеальний світ, то на ці проблеми митець не звертав би уваги, а займався б вирішенням лише художніх питань. Власне, з самого початку, ще коли я навчався, якоюсь мірою я все одно був утягнутий у процес критики тогочасного суспільства.

У ті часи про Київську школу говорили, що ми не переймалися якимись соціальними проблемами. Але це стосувалося не всіх, бо я, наприклад, займався поширенням роботи Івана Дзюби (“Інтернаціоналізм чи русифікація”), яку вважали неофіційною, невизнаною. Або торкався якихось соціальних проблем у віршах.

Цим я виявляв свою позицію – де я, з ким я, на чиєму боці. Зараз так само – якусь позицію доводиться займати, але не активну, а більш пасивну – це, наприклад, у мене проявляється під час голосування. Я завжди кажу: вирішення всіх проблем – це нормальні вибори».

Василь Голобородько проживав у Адріанополі, а близько 2004 року  перебрався до Луганська, де мав квартиру. Через бойові дії на Сході України в 2014 році став вимушеним переселенцем. Від середини липня тимчасово про живає в Будинку творчості в м. Ірпінь Київської області.

Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні.

У 1970 році у США (Балтимор) у видавництві «Смолоскип» була надрукована збірка віршів «Летюче віконце». Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог… 1983 року в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірник знайомив читачів Європи з предтечами поезії XX століття — По, Геббелем, Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також з творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».

В Україні перша збірка поезій «Зелен день» надрукована в київському видавництві 1988 року. За неї автора відзначено літературною премією імені Василя Симоненка НСПУ, якою відзначаються автори за успішну першу збірку поезій.

Того ж 1988 року Голобородька прийняли до Спілки письменників України. У жовтні 1991 року брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).

У 1990 році вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», у 1992 — збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.

У 1999 році вийшла друком наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках».

Виконати літературознавчий аналіз поезії В. Голобородька "Наша мова"